Обобщение ВСУ о рассмотрении уголовных дел о невыплате зарплаты

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

Узагальнення

Практика розгляду судами кримінальних справ про невиплату заробітної плати, стипендій, пенсій чи інших установлених законом виплат

від 01.01.2006 р.

  Право кожного громадянина на своєчасне одержання винагороди за працю та соціальних виплат закріплено у статтях 43, 46 Конституції України. Реалізація зазначених конституційних прав громадян врегульована Законом від 24 березня 1995 р. N 108/95-ВР “Про оплату праці”, Кодексом законів про працю України (далі – КЗпП), іншими законодавчими та нормативними актами. Зокрема, ст. 1 названого Закону визначено, що заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу; ч. 3 ст. 15 (у редакції Закону від 21 жовтня 2004 р. N 2103-IV) передбачено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі підприємство здійснює після виконання зобов’язань щодо оплати праці (у попередній редакції оплата праці провадилася в першочерговому порядку після сплати обов’язкових платежів); у ч. 5 ст. 24 (у тій же редакції) зазначено, що своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості. У ст. 115 КЗпП передбачено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує 16 календарних днів. Відповідно до ст. 116 цього Кодексу при звільненні працівника виплата всіх належних йому сум провадиться в день звільнення.

  Кримінальну відповідальність за невиплату заробітної плати встановлено ст. 175 Кримінального кодексу України (далі – КК), згідно з якою за умисну безпідставну невиплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої соціальної виплати громадянам більше ніж за один місяць керівник підприємства, установи або організації незалежно від форми власності може бути притягнутий до такої відповідальності.

Статистичні дані

  За даними державної статистики, у 2005 р. суди України засудили за ст. 175 КК 284 особи, що на 6,3 % менше, ніж у 2004 р. (303 особи). Найбільше за цією статтею засуджено осіб в областях: Львівській – 45, Донецькій – 26, Дніпропетровській – 23, Тернопільській – 19, Харківській – 16, Запорізькій – 15.

  Згідно з оперативними статистичними даними апеляційних судів, у 2005 р. за цей вид злочинів суди призначали такі види покарання, як штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, виправні роботи, обмеження волі, позбавлення волі (із застосуванням ст. 75 КК). Зокрема, позбавлення волі на певний строк було призначено 16,8 % від кількості осіб, засуджених за цей вид злочину, обмеження волі – 5,6 %, виправні роботи – 11,9 %, позбавлення права обіймати певні посади – 12,5 %, оштрафовано – 53,1 % осіб. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання застосоване до 12,2 % засуджених. Від кримінальної відповідальності було звільнено 645 осіб.

  Усі справи, за винятком однієї, стосувалися невиплати заробітної плати. Виняток становить справа про невиплату Г. допомоги по догляду за дитиною в сумі 1 тис. 44 грн головою ТОВ з Вінницької області П. (ч. 1 ст. 175 КК). Тому в цьому узагальненні увага акцентується на справах про безпідставну невиплату заробітної плати.

Якість досудового слідства

  Відповідно до ст. 112 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК) у справах про злочини, відповідальність за які передбачена ст. 175 КК, досудове слідство провадиться слідчими прокуратури.

  Загалом якість досудового слідства у справах названої категорії низька. Типовими недоліками є неправильність та неповнота такого слідства. Так, у практиці органів досудового слідства Сумської, Вінницької, Волинської, Дніпропетровської областей та м. Севастополя поширені випадки порушення справ “за фактом невиплати заробітної плати”, а не щодо конкретної особи, що є порушенням вимог ч. 2 ст. 98 КПК, зважаючи на те, що суб’єкт зазначеного злочину спеціальний, тобто ним може бути лише керівник підприємства, установи, організації.

  Порушувалися справи вказаної категорії за матеріалами перевірок, здійснених територіальними державними інспекціями праці, контрольно-ревізійними управліннями, а також органами прокуратури, щодо дотримання законодавства про працю. При цьому нерідко прокурори та слідчі виявляли поспішність, порушуючи кримінальні справи лише за наявності самого факту заборгованості із виплати заробітної плати, не з’ясовували, зокрема, чи мали підприємство, установа, організація кошти для її виплати. З’ясування цієї обставини має важливе значення для встановлення в діях службової особи складу злочину, оскільки суб’єктивна його сторона характеризується прямим умислом.

  У більшості проаналізованих справ об’єктивна та суб’єктивна сторони цього складу злочину в обвинуваченні не відображалися зовсім або відображались не повною мірою, під час досудового слідства належним чином не досліджувались, інколи у зв’язку з їх відсутністю.

  На порушення вимог ст. 132 КПК неконкретні обвинувачення пред’являлись особам у справах названої категорії, розслідуваних органами досудового слідства всіх областей і м. Києва.

  Наприклад, у справі щодо К. слідчий прокуратури Оболонського району м. Києва в обвинуваченні за ч. 2 ст. 175 КК детально виклав обставини використання коштів підприємства, водночас стосовно невиплати заробітної плати працівникам обмежився загальними формулюваннями. Яким працівникам, у яких сумах та за який період не була виплачена заробітна плата, не зазначено.

  Найхарактернішими обставинами, за яких мала місце невиплата працівникам заробітку, були:

   – скрутне фінансове становище сільськогосподарських підприємств і підприємств оптової та роздрібної торгівлі;

   – наявність значної заборгованості із заробітної плати, яка виникла з вини попереднього керівника;

   – необхідність сплатити податки, збори та інші обов’язкові платежі, погасити банківські кредити;

    – спрямування коштів на поточні невідкладні потреби підприємств для забезпечення виробничої та господарської діяльності або попередження банкрутства (закупівля пально-мастильних матеріалів, запасних частин, комплектуючих деталей для техніки, а також сировини, посівного матеріалу, добрив тощо).

  Слідчі у справах зазначеної категорії не завжди встановлюють причини (об’єктивні й суб’єктивні) невиплати протягом певного часу працівникам заробітної плати, допускають неточності і помилки у визначенні розміру заборгованості, строків її утворення. Привертає увагу, що в переважній більшості справ органи досудового слідства не досліджують питання щодо безпідставності та умисності невиплати заробітної плати і не наводять доказів на підтвердження цих обставин. Тому є слушними зауваження та побажання апеляційних судів про необхідність проведення в кожній такій справі судово-бухгалтерської експертизи, за допомогою якої, вивчивши й проаналізувавши відповідні документи, можна дати відповідь на поставлені питання однозначно, що полегшило б органам досудового слідства і судам прийняття правильного рішення. Необхідно також розробити і впровадити у практику органів досудового слідства методику розслідування кримінальних справ вказаної категорії, де передбачити коло питань, які потрібно з’ясовувати при розслідуванні, та джерела доказів, за допомогою яких мають встановлюватись обставини справи.

  Об’єктом злочину, склад якого передбачений ст. 175 КК, є трудові права громадян (у разі невиплати заробітної плати) та інші їхні права (невиплата пенсії, стипендії тощо). Отже, за змістом цього закону та відповідно до вимог ст. 49 КПК потерпілими у справах вказаної категорії мають визнаватись конкретні особи, яким таким злочином заподіяно шкоду. Проте типовим явищем при розслідуванні цих кримінальних справ є те, що працівників підприємств, установ, організацій, яким не виплачували заробітну плату, не визнають потерпілими. В одних випадках таких осіб допитували як свідків, в інших — їхні інтереси представляли представники профспілкових органів.

  Така ситуація склалась унаслідок того, що керівників підприємств притягують до кримінальної відповідальності за невиплату заробітної плати всьому трудовому колективу або значній його частині, а визнання потерпілими великої кількості осіб ускладнює розслідування справи, і цього свідомо намагаються уникнути слідчі, не визнаючи потерпілими осіб, яким не виплачено заробітну плату, хоча в таких випадках порушуються їхні права.

  Під час досудового слідства та розгляду справи в суді є допустимою участь представників потерпілих, повноваження яких підтверджено відповідними документами, наприклад рішенням зборів трудового колективу, членам якого не виплачено заробітну плату, про надання певній особі (особам) права представляти їхні інтереси як потерпілих у конкретній кримінальній справі.

Судовий розгляд справ

  Суди під час розгляду справ названої категорії також допускали помилки і недоліки. У більшості справ простежується тенденція до автоматичного перенесення формулювання обвинувачення, пред’явленого особі органами досудового слідства, в мотивувальну частину вироку або постанови про закриття справи, причому з тими ж помилками і неточностями, які допустили органи досудового слідства. Простежуються також формальність проведення судами попереднього розгляду справ, пасивність у дослідженні доказів тощо. Так, у жодній із вивчених справ суд не визнав працівників підприємств потерпілими, якщо вони не були визнані такими в ході досудового слідства. Не було випадків повернення справ зі стадії попереднього розгляду прокурору на додаткове розслідування, тоді як апеляційні суди при підготовці узагальнення судової практики місцевих судів вивчили справи цієї категорії і відзначили безліч помилок, фактів неправильної кваліфікації та інших порушень, допущених органами досудового слідства.

  Узагальнення засвідчило, що у більшості вироків не зазначена мотивація умислу винного на вчинення злочину, склад якого передбачений ст. 175 КК, а докази просто перелічені без їх аналізу й оцінки. При цьому нерідко підсудні посилалися на об’єктивну неможливість своєчасної виплати заробітної плати, але ні слідчий, ні суд не перевіряли їхніх показань і правової оцінки їм не давали.

  Так, Любешівський районний суд Волинської області вироком від 12 березня 2004 р. засудив голову правління ВАТ Я. за ч. 2 ст. 175 та ч. 1 ст. 364 КК на три роки шість місяців обмеження волі із застосуванням ст. 75 цього Кодексу. Формулювання мотивувальної частини вироку неконкретне і повністю ідентичне обвинуваченню. У справі відсутні докази того, що засуджений мав можливість повністю сплатити заборгованість із заробітної плати. Суд, скориставшись тим, що Я. свою вину визнав, проведення судового слідства обмежив допитом обвинуваченого і постановив обвинувальний вирок, незважаючи на неповноту досудового слідства.

  Узагальнення показало, що велику кількість справ цієї категорії суди розглянули у спрощеному порядку відповідно до ч. 3 ст. 299 КПК, тобто без дослідження всіх доказів, які є у справі. Загалом застосування зазначеної норми закону при розгляді справ названої категорії досить поширене в судах усіх областей, а також м. Києва. При цьому суди часто, розглянувши справи в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 299 КПК, на порушення вимог ст. 334 цього Кодексу в мотивувальній частині вироків посилались на докази, які в ході судового слідства не досліджувалися (справи Свалявського районного суду Закарпатської області щодо Б. та щодо М., справа Воловецького районного суду цієї ж області щодо Г.).

  Деякі суди, зіткнувшись із неповнотою досудового слідства, відсутністю у справах повного пакета необхідних документів, на підставі ст. 3151 КПК направляли прокурорам доручення про проведення необхідних слідчих дій, зокрема документальної ревізії діяльності підприємств тощо. Але при цьому слід мати на увазі, що за змістом цієї статті судові доручення направляються з метою перевірки та уточнення фактичних даних, одержаних у ході судового слідства, а не для з’ясування якихось нових даних.

Питання кваліфікації дій засуджених

  Аналіз надісланих для узагальнення справ висвітлив проблему правильності кваліфікації дій засуджених. Згідно з диспозицією ст. 175 КК кримінальна відповідальність настає в разі безпідставності невиплати заробітної плати, що є обов’язковим елементом цього складу злочину. Але поняття “безпідставність” є оціночним, і його застосування у практиці розгляду справ названої категорії неоднозначне.

  Безпідставною треба вважати таку невиплату заробітної плати, яка вчинена за наявності об’єктивної можливості здійснити виплату, а для з’ясування такої можливості необхідно перевіряти фінансово-економічний стан підприємства, установи чи організації, де виявлено невиплату, а також мету використання коштів, які надходили на їхні рахунки. При цьому можна виявити й конфлікт інтересів підприємства та його працівників, коли за наявності заборгованості з виплати заробітної плати кошти, що надходили на рахунок підприємства, витрачались для підтримання його діяльності. У таких випадках при вирішенні питання про притягнення керівника підприємства до кримінальної відповідальності за ст. 175 КК слід виходити з положень ст. 39 цього Кодексу, яка містить поняття крайньої необхідності.

  За ч. 2 ст. 175 КК необхідно кваліфікувати дії керівника, спрямовані на умисну безпідставну невиплату заробітної плати, якщо вони були вчинені внаслідок нецільового використання коштів, призначених саме для виплати заробітної плати.

  Узагальнення засвідчило, що на практиці виникають певні труднощі при визначенні цієї кваліфікуючої ознаки дій винних осіб, і зокрема при з’ясуванні питання, які кошти були призначені для виплати заробітної плати.

  Слідчі прокуратури м. Одеси при розслідуванні справ названої категорії призначали судово-бухгалтерські експертизи для підтвердження фактів нецільового використання коштів, що могли бути використані на погашення заборгованості із виплати заробітної плати, проте кваліфікували дії обвинувачених не за ч. 2, а за ч. 1 ст. 175 КК. Подібних прикладів неправильної кваліфікації дій засуджених, а саме коли в діях винних убачались ознаки злочину, передбаченого ч. 2 ст. 175 КК, а справа надходила до суду з обвинуваченням за ч. 1 цієї статті, багато в судовій практиці всіх регіонів. Це пов’язано з певними труднощами, що виникають в органів досудового слідства і судів при тлумаченні поняття “нецільове використання коштів, призначених для виплати заробітної плати”. Органи досудового слідства не з’ясовували, яким чином на підприємстві, особливо недержавної форми власності, формується фонд заробітної плати, як використовуються кошти, які надходили на рахунок підприємства. Нерідко суди погоджувалися з висновками слідчих про те, що дії керівника, який мав на рахунку чи в касі підприємства кошти і не сплачував заробітну плату, а витрачав їх на господарські потреби для забезпечення нормальної господарської діяльності підприємства, є діями, які підпадають лише під ознаки злочину, передбаченого ч. 1 ст. 175 КК.

  Так, Ямпільський районний суд Сумської області вироком від 29 червня 2004 р. засудив за ч. 1 ст. 175 КК генерального директора ТОВ Ф. за те, що, маючи на рахунку і в касі товариства кошти в сумі понад 112 тис. грн. (заборгованість на 1 квітня 2004 р. становила 51 тис. грн.), на виплату заробітної плати витратив 12 тис. грн., а решту грошових надходжень витратив на оплату енергоносіїв, придбання пально-мастильних матеріалів, виплату відсотків за використання банківського кредиту й інші потреби товариства.

  У зазначеній справі невиплата заробітної плати внаслідок нецільового використання коштів була закладена у формулюванні обвинувачення, але питання про кваліфікацію дій винних осіб за ч. 2 ст. 175 КК залишилося поза увагою слідчого і прокурора.

  Згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством суд розглядає справу в межах пред’явленого обвинувачення і не може ініціювати зміну обвинувачення на більш тяжкий злочин, а прокурори, які беруть участь у розгляді справи судом першої інстанції, не реагують належним чином на неправильну кваліфікацію дій винних осіб.

  Деякі суди Львівської й інших областей перекваліфіковували дії підсудних з ч. 2 на ч. 1 ст. 175 КК, мотивуючи свої рішення тим, що керівники підприємств приватної форми власності є розпорядниками одержаних доходів, які не мають цільового призначення на виплату заробітної плати на відміну від державних підприємств. Інші суди при витрачанні керівниками підприємств грошей на господарські цілі, а не на виплату заробітної плати або погашення заборгованості з її виплати, засуджували підсудних за ч. 2 ст. 175 КК. Наведене свідчить про відсутність єдиної судової практики щодо кваліфікації дій осіб, винних у невиплаті працівникам заробітної плати.

  Розпорядження коштами за призначенням регламентується тільки для установ та організацій, які фінансуються з бюджету і у фінансових документах яких чітко визначено кошти для виплати заробітної плати. Тоді як згідно зі ст. 319 Цивільного кодексу України та ст. 134 Господарського кодексу України власник (суб’єкт господарювання) володіє, користується і розпоряджається своїм майном, у тому числі коштами, на власний розсуд.

  Таким чином, якщо тлумачити кваліфікуючу ознаку ч. 2 ст. 175 КК буквально, то до кримінальної відповідальності за цією статтею можна було б притягнути лише керівників тих установ та організацій, у яких використання коштів є цільовим. Проте відповідно до ч. 3 ст. 15 Закону “Про оплату праці” оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Отже, у разі розширеного тлумачення кваліфікуючої ознаки ч. 2 ст. 175 КК за цією частиною можна притягнути до кримінальної відповідальності керівника підприємства в усіх випадках, коли кошти підприємства він використовував не на виплату заробітної плати, а на інші потреби. Тоді ч. 1 ст. 175 КК взагалі втрачає сенс існування, оскільки в разі відсутності у підприємства коштів відсутня й обов’язкова ознака злочину — безпідставність невиплати заробітної плати, а у випадках використання коштів підприємства на інші потреби, а не на виплату заробітної плати, настає відповідальність за ч. 2 ст. 175 КК. Тому кваліфікуюча ознака ч. 2 цієї статті потребує ретельного вивчення й аналізу, а практика її застосування — додаткового роз’яснення.

  Узагальнення засвідчило, що зі злочинів, вчинених за сукупністю з невиплатою заробітної плати, найбільше поширені злочини, передбачені статтями 172, 212, 364 та 366 КК, але й у цих випадках однакової практики щодо кваліфікації дій винних осіб немає.

  Слід ураховувати, що безпідставна умисна невиплата заробітної плати за відсутності в діях винної особи іншого складу злочину охоплюється спеціальним складом злочину, передбаченим ст. 175 КК, і додаткової кваліфікації, зокрема за ст. 364 КК, не потребує.

  Найбільш типовими є випадки кваліфікації дій засуджених за сукупністю злочинів, склад яких передбачений ч. 1 ст. 175 та ч. 1 ст. 366 КК (службове підроблення). Як правило, така кваліфікація пов’язана зі складанням керівниками підприємств фіктивних документів статистичної звітності (статистичний звіт форми N 1-ПВ, звіт “Про роботу”) для приховування наявної на підприємстві заборгованості з виплати заробітної плати.

  У судах немає однакової практики щодо кваліфікації дій керівників, які крім невиплати заробітної плати ще й ухилялися від сплати податків.

  Наприклад, Токмацький районний суд Запорізької області вироком від 11 березня 2004 р. засудив за ч. 1 ст. 175 та ч. 2 ст. 367 КК директора ТОВ К., який крім невиплати заробітної плати не перерахував до бюджету 13 тис. 677 грн. прибуткового податку з громадян, що завдало тяжких наслідків державним інтересам.

  Інші суди дії підсудних із ухилення від сплати податків кваліфікували за ст. 364 КК.

  Згідно з роз’ясненнями, наведеними у пунктах 7, 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 8 жовтня 2004 р. N 15 “Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів”, ухилення від сплати податку з доходів фізичних осіб, справляння якого з 1 січня 2004 р. передбачено Законом від 22 травня 2003 р. N 889-IV “Про податок з доходів фізичних осіб”, кваліфікується за ст. 212 КК, а умисне неутримання чи неперерахування до бюджету до 1 січня 2004 р. прибуткового податку з громадян, справляння якого передбачалося Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. N 13-92 “Про прибутковий податок з громадян”, має кваліфікуватись як зловживання владою або службовим становищем за ст. 364 КК.

  Немає єдиної практики в судах і щодо кваліфікації дій керівників, з вини яких працівникам виплачувалася заробітна плата не в повному обсязі, а частково.

  Частиною 1 ст. 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі — КпАП) передбачено адміністративну відповідальність за порушення встановлених термінів виплати заробітної плати або виплату останньої не в повному обсязі, причому незалежно від розміру заборгованості. Тому кримінальна відповідальність за ст. 175 КК може наставати лише у випадку невиплати заробітної плати в повному обсязі, а в разі її неповної виплати кожного місяця керівника можна притягнути тільки до адміністративної відповідальності. Інакше зводиться нанівець дія ч. 1 ст. 41 КпАП і настає зайва й безпідставна криміналізація діянь керівників підприємств.

  Безпідставну невиплату заробітної плати не можна кваліфікувати за ст. 172 КК, оскільки відповідальність за такі діяння передбачено спеціальною нормою — ст. 175 КК. Враховуючи, що ця стаття має бланкетний характер, суди у вироках і постановах, як правило, зазначають, які саме норми були порушені. Однак єдиної практики в цьому питанні немає. Більшість судів посилалась на Конституцію України, закони: “Про оплату праці”, від 21 грудня 2000 р. N 2181-III “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, від 3 липня 1991 р. N 1282-XII “Про індексацію грошових доходів населення” (у редакції Закону від 6 лютого 2003 р. N 491-IV), від 16 липня 1999 р. N 996-XIV “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні”, статті 115 та 116 КЗпП, укази Президента України від 12 травня 1996 р. N 333/96 “Про невідкладні заходи щодо забезпечення своєчасної виплати заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат” та від 7 травня 2001 р. N 292/2001 “Про невідкладні заходи щодо прискорення погашення заборгованості із заробітної плати”. У деяких вироках відсутні посилання на будь-які законодавчі або нормативні акти.

  У диспозиції ст. 175 КК зазначено про відповідальність за невиплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати. Отже, при формулюванні обвинувачення та постановленні вироку необхідно посилатися на конкретні норми закону (законів), якими установлено ці виплати. Для заробітної плати такими, зокрема, є Конституція України, Закон “Про оплату праці” та положення КЗпП.

Звільнення осіб від кримінальної відповідальності

  Відповідно до вимог ч. 3 ст. 175 КК особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо до притягнення до такої відповідальності вона здійснить виплату заробітної плати.

  Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. N 9-рп/99 у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень ч. 3 ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність), притягнення до кримінальної відповідальності як стадія кримінального переслідування починається з моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину.

  Отже, для звільнення керівника від кримінальної відповідальності на підставі ч. 3 ст. 175 КК необхідно, щоб виплату заробітної плати він здійснив до пред’явлення йому обвинувачення у безпідставній невиплаті заробітної плати. Але деякі суди допускають порушення цієї вимоги закону.

  Так, Луцький міськрайонний суд постановою від 25 березня 2004 р. звільнив від кримінальної відповідальності на підставі ч. 3 ст. 175 КК директора приватної фірми Г., який протягом 2002 – 2003 рр. не платив працівникам фірми заробітну плату, заборгувавши 12 тис. 600 грн. При цьому суд не врахував, що заборгованість із заробітної плати Г. погасив після направлення справи щодо нього в суд з обвинувальним висновком. Справу закрито на підставі ст. 7 КПК та ст. 48 КК.

  Деякі суди закривали справи й у випадках погашення заборгованості на стадії розгляду справи в суді. Така практика є хибною.

  Частина 3 ст. 175 КК є спеціальною нормою звільнення від кримінальної відповідальності, і в разі її застосування посилання на інші норми КК є зайвим. Крім того, застосування судами при цьому, наприклад, ст. 45 чи ст. 48 КК зобов’язує їх дотримувати зазначених у цих нормах умов звільнення від кримінальної відповідальності (вчинення злочину вперше тощо), тоді як ч. 3 ст. 175 КК інших умов, ніж виплата заробітної плати до притягнення до кримінальної відповідальності, не передбачено.

  Водночас у суддів виникає питання, якою нормою КПК керуватись у разі звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі ч. 3 ст. 175 КК. Одні суди керуються при цьому ст. 7 КПК (звільнення від кримінальної відповідальності внаслідок зміни обстановки), інші – ст. 72 КПК (звільнення у зв’язку з дійовим каяттям). Але ці норми КПК містять посилання на певні статті КК (ст. 48 і ст. 45 відповідно), що передбачають певні умови і підстави для звільнення від кримінальної відповідальності.

  У зв’язку з тим, що такий порядок звільнення кримінально-процесуальним законом не регламентовано, до урегулювання цього питання на законодавчому рівні при звільненні особи від кримінальної відповідальності на підставі ч. 3 ст. 175 КК слід керуватися ст. 72 КПК.

Практика призначення кримінального покарання

  Аналіз практики призначення покарання за вчинені злочини засвідчив, що до реального покарання у виді позбавлення волі винні не засуджувалися. Здебільшого суди призначали покарання у виді штрафу. Засуджувались особи також до виправних робіт, обмеження волі або позбавлення волі зі звільненням від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК. Застосовувалося й додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

  Загалом суди правильно вирішують питання щодо призначення покарання винним, тобто додержують вимог статей 65 – 73 КК та роз’яснень, які дав Пленум Верховного Суду України у постанові від 24 жовтня 2003 р. N 7 “Про практику призначення судами кримінального покарання” (далі – постанова Пленуму N 7), й обирають засудженим покарання, достатні для їх виправлення та попередження нових злочинів.

  Однак узагальнення висвітлило ряд проблем щодо застосування судами додаткового покарання, передбаченого ч. 1 ст. 175 КК.

  Апеляційні суди нарікають на непослідовність законодавця і недосконалість санкції ч. 2 ст. 175 КК, якою не передбачено обов’язкове додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, як це має місце у ч. 1 цієї статті. Водночас у жодній з перевірених справ суди не застосовували ч. 2 ст. 55 КК при засудженні особи за ч. 2 ст. 175 цього Кодексу та наявності підстав для застосування додаткового покарання у виді правової заборони обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Це свідчить про те, що суди не повною мірою використовують можливості кримінального закону.

  Значна кількість судів першої інстанції при призначенні засудженим покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю не конкретизує такі посади чи діяльність, обмежуючись загальним формулюванням, тобто суди не дотримують вимог, викладених у п. 17 постанови Пленуму N 7.

  Нерідко суди порушують вимоги ст. 70 КК й обирають додаткове покарання не за окремий злочин, а за їх сукупністю.

Цивільні позови

  Позови про стягнення заборгованої заробітної плати у справах зазначеної категорії пред’являли потерпілі або в їхніх інтересах прокурори лише в поодиноких випадках, але й у цих випадках суди вирішували такі позови неоднозначно.

  У деяких випадках суди взагалі не приймали рішень щодо заявлених цивільних позовів про стягнення заборгованості із заробітної плати, в інших – приймали рішення про стягнення заборгованості з підприємства, а іноді – із засудженого за ст. 175 КК керівника.

  Наприклад, Малиновський районний суд м. Одеси вироком від10 серпня2004 р. постановив стягнути на користь потерпілих65 тис. 859 грн. невиплаченої заробітної плати із засудженого за ч. 1 ст. 175 КК директора ВАТ Ю. Таке рішення суду є неправильним, оскільки заробітна плата виплачується з коштів підприємства, установи, організації і заборгованість із заробітної плати може стягуватись лише з цих юридичних осіб.

  Апеляційний суд Харківської області вважає, що вирішення питання щодо стягнення заборгованості із заробітної плати та відшкодування завданої її невиплатою шкоди можливе лише в порядку цивільного судочинства, тому що(враховуючи специфіку об’єкта злочинного посягання- трудові права потерпілого) предметом цивільного позову в кримінальних справах названої категорії не може бути матеріальна вимога. Така думка є слушною.

  Крім того, відповідно до ст. 32 Закону “Про оплату праці” трудові спори з питань оплати праці розглядаються і вирішуються згідно із законодавством про трудові спори.

  Порядок розгляду індивідуальних трудових спорів регламентовано гл. XV КЗпП, де передбачено, що трудовий спір вирішується комісією по трудових спорах або місцевим судом за заявою працівника.

  Зважаючи на те, що трудові спори не можуть розглядатись у кримінальному процесі і що об’єктом злочину, склад якого передбачений ст. 175 КК, є трудові, а не майнові права особи, позови про стягнення заборгованості із заробітної плати та компенсації у зв’язку з порушенням строків її виплати мають розглядатися в порядку цивільного судочинства, тим більше, що відповідачем за такими позовами має бути підприємство, установа чи організація, а не керівник, який притягується до кримінальної відповідальності за ст. 175 КК.

Окремі постанови

  Незважаючи на надзвичайну важливість у соціальному аспекті питання щодо своєчасної оплати праці і наявність підстав для відповідного судового реагування за результатами розгляду справ, суди вкрай рідко використовували можливості, надані їм положеннями ст. 232 КПК.

  Окремі постанови в порядку, передбаченому зазначеною статтею, у справах аналізованої категорії суди виносили лише в деяких випадках, і стосувалися вони, як правило, недоліків роботи прокуратури.

* * *

  Узагальнення практики розгляду кримінальних справ про злочини, склад яких передбачений ст. 175 КК, засвідчило, що необхідно підвищувати рівень якості досудового слідства і судового розгляду справ названої категорії.

  У зв’язку з відсутністю методики розслідування справ такої категорії органи досудового слідства порушують вимоги КПК, допускають помилки при кваліфікації дій осіб, що притягуються до відповідальності, тощо.

  Слідчі та суди не завжди перевіряють і досліджують такі ознаки цього складу злочину, як умисність та безпідставність невиплати заробітної плати, а також причини її невиплати; чи не було це зумовлено необхідністю використання коштів для продовження господарської діяльності підприємства та його існування, а така неповнота досудового і судового слідства може поставити під сумнів обґрунтованість засудження керівника підприємства за умисну та безпідставну невиплату працівникам заробітної плати.

____________